або за допомогою фільтрів:

ШУКАТИ

«З моменту, як здригнулося все людство, пройшов тридцять один рік»

26 Квітень, 2017

Тридцять один рік тому сталося те, від чого жахнулося жодне покоління — найпотужніший інструмент людства вийшов з-під контролю і його удар виявився настільки сильним, що масштаби та наслідки в повній мірі відчутні й донині.

26 квітня 1986 року прогримів вибух четвертого енергоблоку на Чорнобильській атомній електростанції. В навколишнє середовище було викинуто колосальну кількість радіоактивних речовин. Аварія розцінюється як найбільша у своєму роді за всю історію атомної енергетики, як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічним збитком. Для ліквідації наслідків катастрофи було мобілізовано значні ресурси людей і техніки. У ліквідації брало участь не менш як 600 тисяч чоловік.

2

Після оцінки масштабів радіоактивного забруднення стало зрозуміло, що буде потрібно евакуація міста Прип’яті, яка була проведена 27 квітня. У перші дні після аварії було евакуйовано населення 10-кілометрової зони, а в наступні та інші населені пункти. Заборонялося брати з собою будь-які речі, дітям — улюблені іграшки, а комусь і одяг. Багато хто їхав в домашньому одязі, тому, що аби уникнути паніки повідомлялося, що всі зможуть повернутися додому через три дні. Домашніх улюбленців також з собою брати не дозволяли.

Прип’ять вважалась молодим інноваційним і сучасним містом, його населенням були молоді люди, середній вік яких не перевищував 26 років.

Нам вдалося поговорити з колишнім мешканцем, колись процвітаючого міста атомників, Стасом Мухіним. У той час, бувши ще вісімнадцятирічним юнаком, Стасу, як і всім іншим п’ятдесяти тисячам населення, довелося покинути рідний дім раз і назавжди, залишивши за плечима все що було.

1

Стас, розкажіть, будь ласка, звідки ви приїхали в Прип’ять, чим займалися в цьому місті і які спогади залишилися у вас?

До того як ми всією сім’єю переїхали до Прип’яті, ми жили в місті Балаково, це Саратовська область Росії. Зараз Балаково вже досить велике місто, але тоді воно було набагато менше і рівень життя залишав бажати кращого. Продуктів було мало, ковбаси було не купити, їсти не було чого. У пошуках кращого життя мій батько, за рекомендацією свого земляка, поїхав до Прип’яті, мовляв там нова атомна електростанція станція, потрібні фахівці. За освітою він був атомним енергетиком, так в перший раз і потрапив в Прип’ять.

Влаштувавшись працювати на станцію, через півроку, батько перевіз і нас. Нове місто, рівень життя, постачання, екологія — все було на порядок вище, ніж в Балаково. Перший час ми жили в місті Чорнобиль, знімали половину приватного будинку на єврейській вуличці у директора місцевої книгарні Михайла Яковича Майзліна. Як зараз пам’ятаю, все горище було забите стелажами з книгами, завдяки запасам на горищі я став багато читати, оскільки друзів на новому місці у мене ще не було. Через півроку ми отримали квартиру в Прип’яті. Минуло сім років, і після десятого класу, я вступив до філії МІФІ, місто Обнінськ в Підмосков’ї в інститут атомної енергетики. Додому в Прип’ять я приїжджав досить часто, кожні два місяці. У червні 1985 року мене забрали в армію. 26 квітня 1986 року під час самої аварії я знаходився в армії.

6

Як ви дізналися про аварію на ЧАЕС і які перші думки були в голові?

Це досить цікаве питання. До того моменту я відслужив в армії вже рік і, природно, у мене по терміну служби були якісь «привілеї». Наприклад, у вільний час можна було просто посидіти послухати радіо. У мене був один товариш по службі «радіоман», постійно слухав радіо і найчастіше це були «ворожі голоси». Ворожими хвилями називали такі радіостанції: «Голос Америки», «Німецька хвиля» і ще парочку, зараз вже точно не пригадаю. Це були кілька радіостанцій, які на ультракоротких хвилях можна було зловити звичайним радіоприймачем. Про аварію на ЧАЕС я дізнався з німецької хвилі. Сказали мовляв, вибухнуло щось. В той момент радянські засоби масової інформації мовчали, взагалі ніякої інформації не було, абсолютно. Офіційна інформація з’явилася тільки через дві доби та і то дуже розмито і змазано. Ніякої конкретики не було. А через кілька днів я отримав телеграму від мами. Зміст був коротким, що був вибух на станції, що вони живі, здорові і їдуть в Балаково до бабусі. Був невеликий шок упереміш з відчаєм через те, що я перебуваю в казармовому режимі та, грубо кажучи, нічого не можу. Губився в здогадах, але ситуація пом’якшилася відразу після отриманої телеграми, її зміст мене заспокоїв.

Що розповідали ваші батьки про евакуацію?

На щастя, мої батьки покинули місто за власним бажанням практично на наступний день після аварії. Не чекаючи офіційної заяви від влади, вони поїхали самостійно на теплоході. Просто, взявши кілька валіз з особистими речами і найнеобхіднішим, вийшли на пристань і на теплоході «Ракета», попливли до Москви через Гомель, а потім в Балаково, де жила моя бабуся.

Як виглядала ваша квартира після стількох років відсутності життя в місті? Відомо, що відразу після остаточного рішення узаконити Прип’яті статус зони відчуження, в місті орудували цілі банди мародерів.

Вперше за довгий час я знову побував в Прип’яті у 2011 році. Піднявся на свій сьомий поверх, зайшов у квартиру, а там практично нічого не залишилося окрім великогабаритних меблів. Голі стіни, розламані ліжка, пару подушок від дивана, пару шаф і кілька крісел — це все що залишилося. А мародери розкрадали й виносили з будинків уже все, що залишили місцеві жителі з власної волі. Через пару років після аварії місцевим жителям дозволялося на день повернутися в місто і забрати цінні речі з будинків, але тільки під суворим наглядом дозиметристів і міліції. Тобто «чисті» речі, від яких не було фону, можна було забирати, ну і батьки природно забрали все найцінніше. Колишні місцеві жителі що хотіли та могли — забрали. Залишалися тільки непотрібні, безхазяйні або великогабаритні речі, які власне і стали потім об’єктом уваги мародерів.

Чи вплинула аварія якимось чином на здоров’я ваших близьких?

Однозначно не можу сказати, точно так само як цього не можуть сказати й спецслужби. Є тільки чутки упереміш з припущеннями. Знаю точно, що відразу або незабаром померли ліквідатори, ті, які отримали великі дози опромінення, саме ті, які працювали безпосередньо з брудними об’єктами, усуваючи наслідки катастрофи. А з приводу всіх інших жителів десяти кілометрової зони — так, напевно, вплинуло, але достатньо не явно. Я не можу сказати однозначно, що внаслідок аварії у моїх братів, які на наступний день ходили по вулицях міста розвинулися якісь захворювання — такого немає.

5

Чи підтримуєте ви зв’язок з кимось із колишніх жителів?

Звичайно були друзі, підтримували зв’язок протягом років десяти — якщо не помиляюся, то десь до середини дев’яностих. Але з ті пір я практично не з ким не бачуся. Був у мене такий друг Ваня Дятлов, він був сином головного інженера ЧАЕС Анатолія Дятлова, під наглядом якого проводився експеримент тієї ночі. З Іваном ми дружили, не дивлячись на те, що я вчився в першій школі, а він у другій. Разом закінчили школу, а потім разом пішли в МІФІ. Вступили, якийсь час навчалися, але потім він кинув навчання, а я ні. Після закінчення навчання часто перетиналися в Києві, в той момент він працював в якійсь організації в місті Славутич що під Києвом. Помер Ваня в сорок років. Причиною був серцевий напад. Думаю, що причиною швидше за все був його спосіб життя.

Хтось із ваших друзів брав участь в ліквідації аварії?

Батько брав участь, а з друзів ніхто, тому що ми були всі приблизно одного віку і в той момент або все вступили до університету, або служили в армії. Все планували приїхати додому на травневі, але до них як ми знаємо не дотягли.

Стас показував нам своє місто зсередини. Кожен куточок, кожну вулицю і найпотаємніші спогади разом з ними. Ти можеш зануритися в цю атмосферу разом з ним і Deinde вже цього літа.

7

підписатись на новини